Віче в Київській Русі

Особливості дослідження народних віче в Київській Русі

Інколи складається враження, що українці до 1991 року не мали іншого демократичного досвіду, крім козаччини. Але ж були народні віча в Київській Русі Хай і мали вони обмежений, дорадчий вплив на формування політики правлячих (і панівних) класів, але ж і були певною школою демократичного управління. В докласовий період історії люди якось об’єднувалися в певні спільноти — рід, плем’я, союзи племен тощо. І вирішували свої спільні проблеми — спочатку на загальних зборах всіх дорослих членів роду, племені, потім на представницьких аж до загальноміського віча включно.

Сучасні дослідники історії вітчизняного парламентаризму розійшлися у висновках частина дослідників вважає віче і боярську думу органами народовладдя і представницької влади в Русі, інші — «такий інститут, як віче, не мав системи представництва, компетенції, термінів скликання, процедури», головними функціями якого були комплектування народних ополчень та обрання військових ватажків.

Один з перших дослідників історії віча в Київській Русі професор права В.Сергеевич ще у XIX ст. доводив, що віче і князь — два однакових суттєвих елемента давньоруського суспільного буття. Відомий історик права М.Володимирський-Буданов на відміну від В.Сергеевича виділяв три органи влади — князь, боярська дума і віче. Наступні дослідники поділяли точку зору як В.Сергеевича, так і М.Володимирського-Буданова. Більше того, М.Довнар-Запольський вважав, що як носій верховної влади в державі віче мало таке значення, як народні збори в стародавніх Афінах чи Римі.

Слідом за М.Костомаровим історики українського права — Р.Лащенко, С.Дніст-рянський, С.Чубатий, С.Федорів вирізняли давню українську державу серед європейських саме за ознакою народоправства і визначали владу віча як верховну. Так, Р.Лащенко вважав, що «віче було зверхнім народним органом влади, ...в ньому відбилася верховна воля народу». С.Дністрянський писав «Українська держава несе в собі довгу передісторію парламентаризму, що починається саме з існування віча княжої доби, коли функціонування останнього надавало правлінню київських князів найбільш демократичного характеру». М.Грушевський висловлював свою думку менш категорично «В моменти поважливі віче виступало як справжній суверен». В умовах київської централізації віче залишалось у ролі надзвичайного органу і лише з упадком централізації держави, вважає вчений, «починає знову прокидатися політична самоуправа».

Отже, ця проблема потребує більш детального, неупередженого аналізу на основі вивчення першоджерел і праць авторитетних істориків. Слід передусім детально проаналізувати порядок скликання, склад, процедуру діяльності віча та його повноваження.

 

Порядок скликання віча

 

З утворенням держави в Київській Русі продовжували діяти народні збори окремих племен, але особливо поширеним політичним явищем державного життя вони стали у XI—XII ст. Літопис засвідчує традицію «Новгородци бо изначала, и смоляне, и кыяне и полочане и вся власте яко-же на думу на вече сходятся...» (Лавр, 1176 р.).

Отже, вічовий звичай був поширений у всіх волостях («вся власти»). Очевидно, що місце племінних народних зібрань поступово заступили віча головних міст окремих земель держави. Як вважав М.Володимирський-Буда-нов, першу епоху історії народних зібрань — племінну — змінила друга епоха (IX—X ст.), коли віче перебувало в процесі переходу до міського. Саме тоді для вирішення справ сходились в головні міста земель жителі пригородів, «лучшие люди», «старцы градские» на народні зібрання. У XI—XIII ст. ця форма влади набуває розвитку.

Скликання віча, судячи з літописів, нерідко викликалось надзвичайними обставинами — зовнішньою загрозою, необхідністю покликання князя, його утвердження чи зміщення тощо. При цьому частіше віча скликались за ініціативою князя. Так, 987 р. «созва Володи-мер бояры своя и старцы градские», які вирішили направити в інші країни посланців для ознайомлення з різними релігіями. «Й бысть люба речь (их) князю и всем людям», які, мабуть, були присутніми при цьому або спеціально зібрані і проінформовані (Лавр, 987 p.). 1097 p. Святополк «созва бояр и кыян» для вирішення справи щодо обвинувачення Давидом князя Василька (Іпатьєв, 1097 р). У Новгороді 1148 р. князь наказав «сзвонить вече». Очевидно, сам князь змушений був звертатися до віча за рішенням і підтримкою, коли цього вимагали обставини і коли його авторитет був недостатнім.

Про порядок скликання віча маємо літописні свідчення і з ініціативи самого народу (за нашими підрахунками понад двадцять). Як правило, їх викликали надзвичайні обставини. Так, у першій прямій згадці про віче в Бєлгороді з приводу його облоги печенігами 997 p. потерпаючи від голоду, бєлгородці «створиша вече в городе и реша...» дадимся печенегом». Але їх переконав старець, який не був присутнім на зібранні і переконав «старейшин градських» вдатись до хитрощів. Нове віче вирішило відкласти здачу міста (Лавр, 997 р). У 1068 р. кияни, зазнавши поразку від печенігів, «прибегоша Кыеву, и створиша вече на торговищи, и реша, пославшеся князю «Се половин росулися по земли; дай, княже, оружье и кони, и еще бьемся с ними». Але князь Ізяслав не послухався і тоді кияни розгромили його двір, звільнили з темниці Всеслава «й прославиша и среде двора княжа» (Лавр, 1068 p.). 1113 р. після смерті Святополка на десятий день кияни скликали віче, пославши до Володимира Мономаха, закликаючи «поиде, княже, на стол отен и делен». Проте той спочатку не погоджувався. Тоді кияни пограбували двори тисяцького Путяти, іудеїв і знов послали послів до Володимира «поиде княжне Кыеву; аще не поидеши, то веси, яко много зла уздвигнеться... Се же слышав, Володимир поиде в Киев» (Лавр, 1113 p.).

Такий же порядок скликання віча знаходимо і в багатьох літописних згадках про події в Новгороді, Пскові, Полоцьку та інших містах і землях. Іноді важко встановити, кому саме належала ініціатива народних зборів — князю, боярській думі чи самому народу. Літописні пам'ятки часто лише свідчать сам факт населення землі чи горожане «створиша вече», «створиша совет» або просто «совокупишася». Так, кияни, невдоволені князем Ігорем, вирішили закликати до себе Ізяслава Мстиславовича. На чолі ініціаторів стояв тисяцький Улеб зі своїми прибічниками. Вони й «совокупиша около себе кияны и свещашася, како бы им взъмощи перельстити князя своего». Іншого разу Ізяслав послав до свого брата Володимира в Київ, до митрополита і тисяцького Лазаря «й рек им созовите кияне. На двор к стенам Софьи и ать мои посол молвит речь....Кияном же всим сшедшиеся, от мала до велика, к стенам Софьи на двор, ставшим же им в вечи и рек им Изяславль посол «целовал вы, князь свои аз... Сдумал с братом своим Ростиславом и с Владимиром, с Изяславом Давыдовичем пойти на стрыа своего Гюргя... и вы мне рекли не можем на Володимире племя рукы взняти...» (Іпатьєв, 1146 р.). Як бачимо, тут зафіксовано факт скликання віча князем за його дорученням, порядок відкриття народного зібрання, повагу князя до нього.

В будь-якому випадку, як слушно зазначав В.Сергеевич, для скликання народних зборів «треба, щоб народ бажав радитись, без чого віче не відбудеться». Погодимося й з М.Довнар-Запольським віча скликались, коли виникала потреба у князів, тисяцьких порадитись з народом або коли сам народ бажав висловити свою волю. Вирішальна роль народу у скликанні віча, без згоди якого віче не могло відбутися, підкреслює його значення як справжньої форми народовладдя. За літописами у Києві, Новгороді, Пскові, Володимирі, Суздалі віче скликалось не лише князем або посадником, тисяцьким, але й натовпом («голотьбою»), одного чи кількох ініціаторів, навіть одночасно в різних кінцях Новгорода. Але «кромольники» жорстоко карались, якщо підстави для скликання віча були маловажли-вими. М.Костомаров зазначав «Созвать вече — значило представить дело на обсуждение народа, и потому всякий, кто считал себя вправе говорить перед народом, мог и созвать вече».

Спосіб скликання народних зборів зазвичай літописці фіксують як «звонити вечь», «созвонити вече». У Києві скликання віча часто відбувалось через глашатаїв-(«бирючей»). У Новгороді тривалий час дзвонили у спеціальний вічовий колокол. Вони згадуються і в багатьох інших містах — у Володимир-Волинську, Полоцьку, Пскові, Смоленську та ін.

Учасники віча вирішували самі свою долю і діяли досить рішуче з виконання волі віча. Скликання віча у наведених випадках дійсно було викликано надзвичайними обставинами. В той же час можна висловити дискусійні міркування з цього приводу. По-перше, саме життя русичів йшло в надзвичайно складних умовах державотворення, зміцнення й розширення території держави, постійної зовнішньої небезпеки, що й не сприяло ні утвердженню сталих термінів скликання народних зібрань, ні виробленню процедури їх здійснення. По-друге, потрібно врахувати і те, що літописці здебільшого фіксували не моменти короткого мирного життя, а надзвичайні політичні події. Лише гіпотетичне можна сказати про більш-менш періодичне скликання віч на «братчини», дні великих церковних свят. За Іпатіївським літописом 1158 p., полочани «начаша Ростислава звати льстью у братщину с святой Богородици, на Петров день... Княже, пойди к нам, суть ны с тобою речи». По-третє про вічові зібрання ми дізнаємося переважно з літописів, де зафіксовані далеко не всі випадки скликання віча. Літописці, люди духовного звання, виховані на догмах Святого Письма й зразках візантійського абсолютизму, дивились на князя як на єдиного носія влади, посланого Богом. Тому прояви народовладдя рідко попадали на літописні сторінки, а якщо і попадали, то в центрі подій залишались все ж князі. Скандинавські саги теж підтверджують, що в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого віча скликались далеко не лише у виключних випадках.

Місцем вічових зібрань правили площі біля головного храму міста, княжі двори чи «торговищи», де могла вміститись значна кількість народу. За свідченням літописців, у Києві місцем зібрань був Ярославів двір, найбільш багатолюдних — на площі перед Софіївським собором. Як правило, такі віча збирались за ініціативою князя. Стихійні віча частіше за все збирались «под Угорським», «у Турови Божнице», «на торговищи» (ймовірно — на Подолі). У Новгороді таких постійних місць було два біля храму Святої Софії і на Ярославовім дворі. Біля головних храмів міста збирались віча у Пскові, Бєлгороді, Суздалі, Полоцьку та інших містах земель держави.

Іноді народні зібрання скликались навіть за межами міста. Так, князь Ярослав Мудрий після зіткнення з новгородцями «Заутра собра новгородцев избыток и створи вече на поли» (Лавр, 1015 p.). Як відзначили дослідники, мали місце вічові зібрання і під час походів за участю народного ополчення.

В містах з розвиненими вічовими традиціями місце вічових зібрань спеціально пристосовувалось. Біля храму Святої Софії в Києві встановлювались лави. «И придоша кыян много множества народа, и седоша у святое Софии слышати» (Лавр і Іпатьєв, 1147 р.). В зібранні у Туровій Божиниці кияни запросили Святослава і пред'явили йому вимогу про зміну тіунів і про вчинення суду князем. Князь погодився з цим, і «съсед с коня, на том целова хрест к ним у вечи; кияне же вси, съседше с кон, и начаша молвити» (Іпатьєв, 1146 р.). Отже, до цього переговори відбувались, коли князь та кияни сиділи на конях.

Зібрання киян «у Турови Божнице», «на торговищи», очевидно, порушували заведений порядок урочистих зборів біля Святої Софії або на Ярославовім дворі, коли віче було спрямоване проти волі князя. Так, 1067 р. кияни, «створиша вече на торговищи», прогнали свого князя Ізяслава, який, повернувшись і зайнявши стіл, «взгна торг на гору», щоб виключити можливість стихійних народних зібрань на цьому місці (Лавр, 1067 p.).

У Великому Новгороді на Софійській площі був настелений поміст («степень»), на якому сиділи представники влади і з якого говорили виступаючі. Нещодавно археологічні розкопки у Новгороді під керівництвом акад. В.Яніна відкрили такий настил дощок, датований 1226 p., з якого, очевидно, відбувалось керівництво народним зібранням і вершився суд. Поряд знаходилася канцелярія віча або «вечевая изба». У Пскові канцелярія розміщалася в соборі Святої Трійці, там же знаходився архів.

Таким чином, місце вічових зборів диктувалось характером цієї форми народоправства, нерозвиненістю його представництва.

 

Склад віча

 

Участь у вічових зборах розумілась у Давній Русі, ймовірно, як право, яке належало усім вільним, їх склад вказувався спочатку за назвою племені (племен), а згодом за назвою міста, землі — «кыяне», «поло-чане», «новгородци», «суждальци» та ін. Право участі у вічі головного міста землі поширювалося і на жителів передмістя, інших мешканців землі. «...И все власти яко же на думу на веча сходятся, на что же старейшины сдумають, патом и пригороды стануть» (Лавр, 1176 p.). Тож загальною нормою порядку вічових рішень головного міста була підлеглість їм населення землі.

Як вважав М Довнар-Запольський, для віча не потрібно було певного числа його учасників. Зібрання і рішення вважались легітимними, аби кількість була достатньою, щоб прийняте рішення могло бути прийнятним для всієї землі або підтримано при необхідності достатньою силою. Все ж літописці, оповідаючи про вирішальні віча за участю князя, бояр, дружини, підкреслюють «кыяном же всим, сошедшимся от мала и до велика» (Лавр, 1147 р ), «ростовци, и суздальци, и переяславци, и вся дружина, от мала до велика» (Іпатьєв, 1175 р). У вічових зборах за Ініціативою князя літописці називають серед учасників князя, бояр, дружину, тисяцького, посадника, митрополита в Києві, купців, «лучших людей», «старцев градских», а також «менших», «худих», «черних», смердів.

Отже, у вічі брали участь представники усіх класів. Діяло лише два обмеження фізична можливість участі і правоздатність. Судячи по літописах, вимагалось, щоб учасник віча був вільний і не був під батьківською опікою або в приватній залежності (закупи, холопи, раби), а також жінки. За дорослих синів, які були під батьківською опікою, рішення приймали батьки, але виконувались в разі необхідності разом 1147 р князь Ізяслав просив киян йти походом проти Ольговічив, нагадував дану ними обіцянку «доспевайте от мала і до велика, кто имеет конь, кто ли не имеет коня, а в лодьи Кияне же рекоша ради идем по тебе и с детьми, акоже хощеши» (Іпатьєв, 1147 р ).

Оскільки за загальним правилом не існувало визначених термінів скликання віча, а часто — й попереднього оповіщення, участь в його роботі мешканців землі І навіть передмість була обмеженою. Адже нерідко віча збирались раптово. Так, князь Ізяслав Мстиславович з'явився до Новгорода. І «наутрии же день послав на Ярославль двор, и повеле звонити вече». Літописець свідчить, що на цей заклик «новгородци и плесковичи снидошася на ве-че» (Новгород, 1148 р.). Зате Ініціатива самих жителів Києва, Новгорода та інших міст земель вимагала забезпечення максимального кворуму, до чого прагнули Ініціатори «новгородци призваша пльсковиче и ладожаны и сдумаша, яко изгонити князя своего Всеволода» (Новгород, 1136 р ).

Право участі в народному зібранні не підкріплювалось обов'язком такої участі Принаймні, літописи про нього не згадують. Відомі випадки, коли на віче, що скликалось князем, ніхто не йшов. Так, новгородці, коли «князь же Мьстислав в вече поча звати, они же не поидоша» (Новгород, 1214 р) Як свідчать літописи, участі у народних зібраннях князь, боярська дума І сам народ надавали важливого політичного значення, цінували цей давній правовий звичай, прояв волі народу Тому й літописці підкреслювали всезагальність участі жителів землі чи головних міст «вси переяславци», «вси людье», «вся Галицка земля», прийняття рішень «кияном же всем от мала до велика», «ростовци, и переяславци, и вся дружина, от мала до велика». Тим самим підкреслювалось верховенство волі І владних повноважень віча.

Процедура вічових зібрань теж вироблялась протягом багатьох впав Як форма прямого народоправства, віче не відрізнялось складною процедурою, а останній не надавалось, як правило, суттєвого значення.

У літописах відсутні відомості щодо перевірки кількості І правомочності присутніх на вічі Але Р.Лащенко висуває думку, що «в кожному конкретному випадку перед розпочаттям віча проводилася фактична перевірка тих, хто з'явився Одних допускали, а інших, що не мали права на підставі загального вічового устрою та стародавніх звичаїв брати участь у вічах, усували». Нам здається це малоймовірним.

За заведеним порядком той, хто скликав віче, оголошував предмет обговорення. Якщо віче збирав («созва бояр и кияне») князь, то він відкривав зібрання, звертаючись до учасників віча в шанобливому тоні князь шле уклін митрополиту (в Новгороді — єпископу), цілує тисяцького і всіх горожан (як рівних), звертаючись до присутніх — «братие» (Новгород 1179р). Маємо й літописну згадку про голосування митрополита на одному з віч у Києві (Лавр, 1047 р.). Отже, існувала усталена процедура ведення віча, досить внормованих народних зібрань

У Новгороді частіше за все головував на вічі посадник В Інших містах — князі, посадники або тисяцькі При стихійних вічах обговоренням керували їх Ініціатори або, як в Бєлгороді 997 р «старейшины градские»

Якщо пропозиції ініціаторів віча не викликали незгоди або суперечок, то питання вирішувалось швидко і однозначно. Так, на пропозицію князя Ізяслава виступити в похід проти його дядька Юрія зібрані на віче кияни відповіли «Княже Ты ся на нас не гневай, не можем на Володимере племя рукы взняти, оня же Олгович хотя с детми» (Іпатьєв, 1146 р ) На тому І розійшлись

Більш складні питання, винесені на віча, як свідчить ряд літописних згадок, всебічно обговорювалися Своє схвалення чи незгоду учасники віча висловлювали у виступах, дебатах або голосними криками Хоч право голосу мали всі присутні, ймовірно керівну роль в обговоренні все ж належала (крім стихійних віч) «лучшим», «старцам градским» тощо Але нав'язати волю вічу було важко, навіть неможливо На уже згадуваному вічі 1146 р у Києві його учасники легко вирішили питання щодо організації походу після виступів послів князя Ізяслава Але хтось з присутніх висловився за вбивство князя Ігоря до початку походу І таке рішення було прийняте, незважаючи на протести й переконання князя Володимира, митрополита і двох тисяцьких.

Зрозуміло, у випадку суперечностей і відсутності єдності з обговорюваних питань на вічах вирували пристрасті. У Новгороді мало місце й використання «худых мужиков вечников», «кромольников», які галасом, дзвонами тощо підтримували або не підтримували тих чи інших прихильників чи противників пропонованого рішення. Подібні бурхливі віча, очевидно, мали місце і в інших міста, зокрема у Володимирі, коли там «бысть мятеж велик» (Лавр, 1177 р.). До того ж в історії Новгородського вічового життя літописці називають ще й віча таємні «начаша новгородци веча деяти в тайне, по дворам...», «деют людье вече нощь...» (Іпатьєв, 1169 p., Новгород, 1169 p.). В такому випадку було важко доходити одностайного рішення і віче могло тривати довго. Згодом у Новгороді віча тривали іноді тиждень і два — «быша веча всю неделю» (Новгород, 1218 p.). Як підкреслював В.Сергеевич, тривалість народних зібрань визначалась не часом, а предметом обговорення.

Але головне — остаточне рішення приймалось лише при умові одностайності, можливо — переважною більшістю, «однодушне», «как один человек», «едиными усты». Цю особливість віч підкреслювали літописці — «вси Кы-яне», «вси Новгородци», «весь Псков» тощо. Ймовірно, що більшість і меншість віча в разі розходжень використовувала всю силу доказів, і коли вони були вичерпані, за мовчазною згодою (незгодою) меншості затверджувалось пропановане рішення, і в ньому закріплювалась загальна воля. Принаймні, літописи нерідко підкреслюють саме цей момент — «на всей воли», «а по вашей воли» (Іпатьєв, 1146 p.). Мабуть це було свідченням не стільки поваги до вічових традицій, скільки давня звичка до колективного характеру рішення.

Уважне вивчення літописних відомостей про вічові рішення переконує в неможливості вирізнити одностайне рішення від думки переважної більшості. Очевидно, голоси й не рахувались. Як вважав М.Володимирський-Бу-данов, при приблизній рівності голосів робота віча тривала доти, поки не буде досягнуто узгоджене рішення . Дійсно, згадуване новгородське віче 1218 р. продовжувалось тиждень, поки не «сошлись братье единодушно». М.Дьяконов зазначав якщо запропоноване рішення схвалювалось багатьма і не було заперечуючих, то це сприймалось як узгоджена думка усіх.

Незгідні не наважувались виступити проти рішучої більшості, а остання вважала себе вправі примусити незгодних приєднатися до пропонованого рішення. Про це красномовно свідчить заява князям «ать же пой-дуть вси, како можеть и хлуд (меч) в руци взяти; пакы ли хто не пойдеть, нам же и дай, ать мы сами побьемы» (Лавр, 1151 p.).

Коли на вічі «сдумавше князь и людие» щодо «ряду» з князем чи військового походу, своє рішення вони скріплювали молебном у головному храмі міста, де всі його учасники «крест целоваша», тобто присягали. Літопис відтворює таке потвердження київського князя Ізяслава і присягу на додержання угоди в справах судових (Іпатьєв, 1146 p.).

Рішення віча могло бути і переглянуто, навіть після клятви, але лише самим віче. Того ж 1146 р. кияни, закликаючи Ізяслава Мстиславовича і переступаючи «хрестоцілування» Всеволоду Ольговичу, так мотивували своє нове рішення «не хощем быти, аки в задничи». Постанову Бєлгородського віча 997 р. теж було змінено за пропозицією старця, не присутнього на вічі. Такі випадки непоодинокі, але для зміни рішення обов'язково були вагомі, частіше — надзвичайні обставини, що змінилися.

Процедура народних зібрань поступово удосконалювалась і в найбільш завершеному вигляді була представлена на вічах Новгорода І Пскова в наступні віки.

Таким чином, літописні дані, хай скупо, все ж характеризують віче в Київській Русі як верховний демократичний орган влади, що продовжував розвиватись разом з княжою владою. Це дійсно народне зібрання, важлива складова державного механізму, яке вирішувало кардинальні проблеми соціально-політичного життя держави. Віче обирало князів, відало питаннями війни і миру, розпоряджалося земельними і фінансовими ресурсами землі чи волості, брало участь у законодавстві, зміщувало, хоч і рідко, адміністрацію тощо. Демократичний характер вічових нарад закріпився в досить усталеній процедурі їх проведення, в початках представництва, складі, де діяльну участь брали «людье», тобто прості люди. Наявні демократичні традиції соціально-політичного життя в Київській Русі спростовують спрощене тлумачення її державного ладу, взаємин народу і влади, форми правління як феодальної монархії.