Запорозьке козацтво - найсильніша військова формація свого часу

З військової точки зору можна сміливо сказати, що вони були одними з найкращих військових формацій Європи того часу, але для того, щоб розповідати про побут, звичаї, заняття козаків спочатку потрібно з’ясувати хто взагалі такі козаки і причини їх появи.

Вперше термін «козак» зустрічаємо у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських мов він означає «одинокий», «схильний до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено в латино-персидсько-кипчацькому рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з Куманським кодексом, слово козак означало сторож, вартовий) та в додатку до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже як розбійники. За пізнішою фіксацією це слово в цілому ряді тюркських мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.

Проблема появи та формування козацької верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка «Козака», який вдало боровся з татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

1) «хозарська» — ототожнює козаків з давніми народами степу «козарами», або хозарами;
2) «чорно-клобуцька» — вбачає в них нащадків «чорних клобуків» — тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі Степом Пороссі;
3) «черкаська» — вважає виникнення козацтва одним з наслідків процесу міграції в Подніпров'я черкесів (черкасів), які до того проживали в Тмуторокані; 
4) «татарська» — виводить козацький родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства — козацтво;
5) «автохтонна» — доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю;
6) «болохівська» — пов'язує козаччину з існуванням у давньоруських автономних громадах так званих болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат Орди і вийшли з-під влади місцевих князів;
7) «бродницька» — висвітлює генетичний зв'язок козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;
8) «уходницька» — пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли за рибою, бобрами, сіллю, дикими кіньми та іншою здобиччю;
9) «захисна» — пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі;
10) «соціальна» — факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію в нових місцях проживання.

Як бачимо, самий лише перелік точок зору достатньо свідчить, наскільки дискусійним є це питання. Принциповим розходженням у суперечках істориків було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті будь-якого народу навряд чи знайдеш явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.

Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна з них базується на якомусь одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер. 

Поява того чи іншого історичного явища зумовлена, як правило, сумарною дією чинників двох категорій (межа між якими досить умовна), тих, що роблять виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його необхідність. Чинниками, що робили можливими появу та формування козацтва, були:

1) існування великого масиву вільної землі зі сприятливими для життєдіяльності умовами в порубіжжі між хліборобською та кочовою цивілізаціями;
2) досвід освоєння південних територій уходниками, добичниками, бродниками та ін;
3) природне прагнення людей до міграції в пошуках кращого, до самозбереження, самоствердження і самореалізації.

Причини виникнення козацтва зумовлена:

1) зростанням великого феодального землеволодіння, що розпочалося з XV ст. і підштовхнуло процес господарського освоєння та колонізації нових земель;
2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням релігійного та національного гніту;
3) зростанням зовнішньої загрози, нагальною потребою захисту від нападів турків і татар.

Козацтво сформувалося на стику землеробської та кочової цивілізацій між слов'янським та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом. У козацький побут органічно ввійшли тюркські слова (кіш, осавул, булава, бунчук, барабан, табір, майдан тощо), татарські озброєння (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

Перші згадки про козацтво датуються ХIIІ ст., проте як нова соціальна верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал про утворення найманого козацького формування.

300 козаків було прийнято на державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус регулярного війська. Реєстровим козакам була встановлена виплата з польської казни. Центром реєстрового козацтва було м. Трахтемирів. І хоча ця дія мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах польської держави, все ж вона поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а) утворенню реєстрових збройних формувань;
б) легітимізації козацького стану — юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Утворений Сигізмундом II Августом загін незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні та активізацією низового козацтва був змушений повернутися до ідеї відновлення реєстрових формувань. Король Стефан Баторій вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет. Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів, контроль за нереєстровими козаками і порядком у містах і селах.

З часом кількість реєстрових козаків зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

На початку XVII ст. козацтво як соціальна верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані козаки, які перебували на державній службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове козацтво, яке виникло внаслідок самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу вело козацький спосіб життя у прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце в становій ієрархії Речі Посполитої.

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві формується нова соціальна верства — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом для формування козацтва стали існування великого масиву вільних земель, накопичений у попередній період досвід їхнього освоєння, природне прагнення людей до самозбереження, самоствердження і самореалізації. Каталізаторами цього процесу були широкомасштабна колонізація нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних протиріч та релігійного і національного гніту; зростання зовнішньої загрози з боку турків та татар.

Заняття, побут і звичаї козаків

Життя запорізьких козаків у самій Січі й життя в зимівниках і бурдюгах значно відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки і в Січ аж ніяк не допускали жінок, чи буде то мати, сестра або стороння жінка для козака . Запорізьким козакам не дозволяється бути одруженими усередині їхніх жител (в Січі), а які вже одружені, повинні, щоб дружини їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них тимчасово; але це потрібно робити так, щоб не знали старшини.

Заборона уведення жінок на Січ поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в козацькій столиці. Так, коли в 1728 році, під час російсько-турецьких війн, на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими іншими жінками, то козаки обступили житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие»» . Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від нанесення ними жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків . «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорізьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, поява в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запоріжжю.

Звичай нежонатості запорізьких козаків може бути пояснений перш за все їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного роду випадкам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне життя:

Але крім цього безсімейне життя запорізьких козаків було спричинене й самим ладом їхнього військового порядку: товариство жадало від кожного козака вище особистого блага ставити благо суспільства; у силу цього військовий видобуток запорізьких козаків ділилася між всіма членами товариства нарівно, нерухоме майно козаків у принципі становило власність усього війська.

Таким чином, життя запорізького козака — свого роду аскетизм, до якого він дійшов досвідом, а не запозичив ззовні: «лицарю - лицарська честь: йому треба воювати, а не біля жінки пропадати». Але щоб полегшити труднощі своєї самотньої долі, щоб мати, якщо не супутниць, то супутників життя, запорізькі козаки часто прибігали в себе до так називаного побратимства. Січовий козак, що або сам нападав, або від інших чекав нападу, мав потребу у вірному товаришеві, що міг би вчасно подати йому допомогу або усунути від нього непередбачену небезпеку. Потребуючи із цієї сторони один в одному два козака, зовсім чужі один іншому, приходили до думки «побрататися» між собою з метою піклуватися, визволяти й навіть жертвувати життям один за одного, якщо в тім трапиться потреба. А для того, щоб дружба мала чинність закону між побратимами, вони відправлялися в церкву й там скріпляли офіційно побратимство. 

Отже, у Січі жили винятково неодружені козаки, що називали себе, на відміну від одружених, лицарями й товаришами. Тут частина з них розміщалася по тридцятьох восьми куренях, в самій Січі, а частина поза нею, по власних будинках; згідно із цим, частина харчувалася військовим столом, частина власним , але в загальному життя тих й інших була однакова.

Повсякденне життя запорізьких козаків на Січі складалось в такий спосіб. Козаки піднімалися на ноги зі сходом сонця, одразу ж вмивалися холодною річковою водою, потім молилися богові й після молитви, через деякий час, сідали за стіл до гарячого сніданку. Час від сніданку до обіду козаки проводили по-різному: хто об'їжджав коня, хто оглядав зброю, хто вправлявся в стрілянині, хто лагодив плаття, а хто просто лежав на боці, попихкував з люльки-носогрійки, розповідав про власні подвиги на війні, слухав розповіді інших і викладав плани нових походів. Рівно в 12 годин курінний кухар ударяв у казан, і тоді, по звуці казана, кожен козак поспішав у свій курінь до обіду. Обід приготовлявся в кожному курені особливим кухарем, або поваром , і його помічниками, невеликими хлопцями, на обов'язку яких лежало приносити воду в курінь і тримати в чистоті казани й посуд: «посуд — казани, ложки, корита дуже чисто держут і чистіше, як себе, а тим паче одягу» . Їжа готувалася в великих мідних або чавунних казанах, що навішувались за допомогою залізних гачків на кабице в сінях кожного куреня, і варилася три рази в день на все наявне число козаків куреня, за що платилося кухарю по два рубля й п'ять копійок з кожного козака в рік, тобто 9 рублів й 50 копійок при 150 чоловіках середнього числа козаків у кожному курені. До стола, що по-запорізьки називався «сирном», звичайно подавалися: соломаха, тобто житнє борошно, густо зварене з водою, тетеря, тобто житнє борошно або пшоно, не дуже густе зварені на квасу, і щерба — теж рідко зварене борошно на риб'ячій юшці. Очевидець Василь Зуєв відносно їжі запорожців говорить, що в них уживалися тетеря й братко; тетерею називалася пшоняна кашка, до якої під час кипіння додавалося кисле житнє тісто; у крутому вигляді тетеря їлася з риб'ячою юшкою, жиром, молоком або просто водою; братко — та ж пшоняна кашка з домішкою, замість кислого житнього тіста пшеничного або іншого якого-небудь прісного. Якщо ж козаки, понад звичайну їжу, бажали поласувати м'ясом, дичиною, рибою, варениками, гречаними із часником галушками або чим-небудь іншим у цьому роді, то для цього вони становили артіль, збирали гроші, на них купували продовольство й передавали його курінному кухарю. Крім названих страв, козаки вживали ще фляки, свинину, мамалигу - тісто із проса або кукурудзи, що їли із бринзою, тобто солоним овечим сиром, або з пастремою, тобто висушеної на сонці бараниною, і загріби - коржі, які називалися так, тому що клали в натоплену грубку й загрібалися золою й гарячими вугіллями.

Провізія для їжі або доставлялася кожному куреню після розділу царської хлібної платні, або купувалася на спільні гроші всього куреня, що завжди зберігалися в курінній скарбниці під відомством курінного отамана.

Увійшовши в курінь, козаки знаходили страви вже налитими в «ваганки», або невеликі дерев'яні корита, і розставленими в ряд по краях сирна, а біля ваганків різні напої — горілку, мед, пиво, брагу, наливку — у великих дерев'яних коновках із привішеними до них дерев'яними коряками або михайликами. Перш ніж сісти за їжу, товариші ставали в ряд друг поруч друга, хрестилися на ікони, читали молитву про насущний хліб і потім уже розсідалися уздовж стола на вузьких лавах, надаючи завжди місце в передньому куті, під образами, біля лампадки й карнавки, неодмінно курінному отаманові.

Пообідавши, чим бог послав, козаки вставали від стола, хрестилися на ікони, дякували спершу отаману, потім курінному кухарю. Потім кидали кожний по дрібній монеті, а, за бажанням, і більш того в карнавку для закупівлі провізії до наступного дня й, нарешті, виходили з куреня на площу. На зібрані гроші кухар купував необхідну провізію до наступного дня, причому, якщо залишених грошей виявлялося мало, то курінний отаман повинен був додати кухарю з курінних доходів. Час від обіду до вечері проводилося в тих же заняттях. Увечері, по заходу сонця, козаки знову збиралися в курені; тут вони вечеряли гарячою вечерею; після вечері одні та ж година молилися богові й потім лягали спати, узимку в куренях, улітку й у куренях, і на відкритому повітрі; інші збиралися в невеликі купки й по-своєму веселилися: грали на кобзах, скрипках, ваганах, лірах, басах, цимбалах, козах, свистіли на сопілках, свистунах,- одним словом, на чому потрапило, на тім і грали, і відразу танцювали. З всіх музичних інструментів найбільш улюбленим і тому найпоширенішим інструментом у запорізьких козаків, була, без сумніву, кобза.

У дні більших свят, наприклад, Різдва Христова й св. Великодня, запорізькі козаки протягом цілого тижня ходили поздоровляти зі святом до кошового, судді, писаря й осавула, приносили їм подарунки, пригощалися в них різними напоями й під час частуванні стріляли з гармат . Але особливо урочисто зустрічали запорожці день 6-го січня кожного нового року. У цей день, з раннього ранку, всі козаки, піхота, артилерія й кавалерія збиралися на площу перед церквою й стояли тут рядами по куренях, без шапок, до закінчення богослужебної служби; всі були одягнені в кращі плаття, озброєні кращою зброєю; над кожним куренем розвівалися особливі розфарбовані прапори, які тримали хорунжі, сидячи на вогненні й прекрасно прибраних конях. По закінченні богослужебної літургії із церкви виходив настоятель із хрестом у руці, за ним попарно йшли ієромонахи з євангеліями, іконами, усе в дорогому одяганні; за духівництвом струнко, рядами, із що розвіваються корогвами й важкими пушками рухалися козаки; за козаками маса простого народу, а всі разом висипали на середину Дніпра, на Йордань. Отут всі ставали рядами й слухали службу. Коли архімандрит у перший раз занурював хрест у воду, то козаки в один постріл залпом ударяли так голосно й сильно, що від того удару земля стогнала, а глядачі покривалися димом, що застеляв всіх, подібно тьмі, і не могли бачити один одного; заспокоївшись на кілька хвилин, давши час пройти диму, а настоятелеві ще два рази занурити хрест у воду, козаки знову стріляли й цього разу палили стільки, скільки кому завгодно було.

В звичайні святкові дні запорізькі козаки нерідко розважали себе кулачними боями: для цієї мети вони збиралися ввечері на січову площу, розділялися на команди, з яких одна складалася з верхніх, інша — з нижніх куренів, і вступали в бій; у цих боях вони нерідко озлоблялися до того, що наносили один одному страшні каліцтва й навіть один іншого вбивали.

Опис проводження часу запорізьких козаків відрізнялося порівняно скромним характером з тим часом, коли вони поверталися додому з військових походів.

Січовий козак аж ніяк не хлібороб і не торгаш; обробляти землю, за безперевною війною, він не міг; займатися торгівлею вважав низькою справою для себе, тому слово «крамар», тобто дрібний торгаш, у нього було навіть лайкою, образливим для лицарської честі... На старих картинах минулого сторіччя, що дійшли до нас із різними підписами, читаємо:

При такому погляді на честь січовому козаку залишалася одна справа — війна, а в мирний час — веселощі так широкий розгул, по прислів'ю «воля та відвага або мед п’є, або кандали тре». Цим запорожці увесь світ дивували. Особливо великі веселощі бували в них після повернення з військових походів. Тоді козаки, прибувши в Січ, протягом декількох днів ходили по вулицях, водили за собою величезну юрбу музикантів і січових півчих-школярів, скрізь розповідали про свої військові подвиги й удачі, невпинно танцювали й у танцях викидали всілякі фігури; за ними несли в цебрах і казанах різного роду п'яні напої, як ось: горілку, пиво, мед, наливку, варену, що представляла собою суміш горілки, меду, сушених фруктів, переважно ізюму, винограду, груш, яблук, разом зварених з різними пряностями. У цей час усякого, хто б не їхав і хто б не йшов, будь те знайомий або зовсім невідома людина, що гуляли лицарі запрошували у свою компанію, пригощали напоями й закусками, і погано тому, хто насмілиться відмовитися від пропонованого дарового частування: того вилають й з ганьбою проженуть геть. Від січових козаків не відставали й зимовчаки-козаки: вони розпродавали в цей час власний видобуток - товари, рибу, звірів, птахів й, заражені загальними веселощами, також гуляли й веселилися. Протягом декількох днів подібної гулянки козаки пропивали й всі добуті ними на війні гроші, і всю захоплену у ворога видобуток і навіть під кінець входили в борги. Цим веселим настроєм козаків відмінно користувалися січові шинкарі й крамарі: вони купували в козаків усяке добро за дешеву ціну, а потім продавали його іншим часом тим же козакам з більшим баришем; втім, частина отриманого баришу й вони повинні були нерідко пропивати разом із козаками.

Пропив гроші, видобуток, набравши й у борг усякої всячини, козаки під кінець прибігали й до інших засобів, щоб продовжити свої веселощі. Справа в тому, що в Січі існував особливого роду звичай, по якому дозволялось грабувати майно шинкарів, або м'ясників, що занадто підвищували ціни на свої товари проти встановленої військом норми. Користуючись цим правом козаки, що пропились зібравшись у числі біля ста або більше чоловік, кидалися на майно винних і все, що знаходили в них — продукти, гроші, горілку, плаття — брали собі; найбільше, зрозуміло, накидалися вони на горілку: розбивши бочку або висадивши в ній дно, козаки або виливали горілку прямо на вулицю, або забирали її в що потрапило й продовжували пити. 

Як би те не було, але в загальному домашнє життя січових козаків була занадто проста й скромна. 

У козаків виробилися особливого роду умовні паролі, терміни й прийоми. Січові козаки, що приїжджали в зимівник, не злазити з коней, повинні були насамперед три рази прокричати: «Пугу! пугу! пугу!». Хазяїн, почувши лемент, відповідав приїхавшим два рази: «Пугу! пугу!». Приїхаші на цю дворазову відповідь знову кричали: «Козак з лугу!». Хазяїн, не задовольняючись цим, через вікно запитував: «А з якого лугу-чи з Великого, чи з Малого? Як з Великого, іди до колу!». Вдивившись у вершників і переконавшись, що те дійсно січові козаки, хазяїн зимівника кричав їм: «В’яжте коней до ясел та просимо до господи!». Тоді з хати вискакували хазяйські хлопці й виводили козацьких коней у стайню, а самим гостям указували хід «господи», тобто до хати. Гості спершу входили в покрову, клали там на «тяжах», тобто на кабице, свої ратища, потім із сіней вступали в хату, там насамперед молилися на образи, потім кланялися хазяїнові й говорили: «Отамане, товариство, ваші голо-ви!» Хазяїн, відповідаючи на уклін уклоном, говорив: «Ваші голови, ваші голови». Потім просив сідати гостей, що приїхали, на клавках і пропонував їм різні частування - напої й страви. Погулявши й весело й досить кілька днів, гості збираючись у від'їзд, дякували ласкавому хазяїнові за частування. Після цього гості виходили з хати, хлопці подавали їм нагодованих, напоєних й осідланих коней, і січовики, підхопившись на своїх коней, неслися від зимівника.

Також любили козаки вигадувати прізвища товаришам; такого, що спалив з необережності курінь, називають Палієм, того, що розкладав вогонь над водою, звали Паливодою, такому, що проти звичаю варив кашу, давали імення Кашки або Кошовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Склизький, Черепаха, Гнида, Качало, Корж... Запорожці знали оцінити й чужий дотеп. Приходить козак до чужого куреня і бачить, що козаки вечеряють, тоді говорить їм: «Хліб та сіль, пани-молодці!» А вони йому: «Їмо, та свій, а ти у порога постій». Але він не погоджується: «Ні, братці, давайте і мені місце», і витягає зараз свою ложку і ложечника і сідає разом з ним. Тоді господарі похвалять: «От, козак догадливий! Вечеряй, братчику, вечеряй!»

Проводячи молоді роки свого життя в колі січових козаків, серед гулянок, веселощів і розгулу, а ще більш того в жорстокій і завзятій боротьбі з ворогами різних вір і народностей, запорожець під кінець, бачачи наближення прийдешньої навіч старості й почуваючи себе вже більше не здатним ні до війни, ні до розгульного життя, нерідко йшов в ченці якого-небудь найближчого або далекого монастирів і там закінчував останні дні свого життя.

Не всі, звичайно, зі старих запорожців закінчували своє життя в монастирях; більшість умирала там, де жили, причому, якщо козак умирав на Січі, то його ховали на особливо відведеному при кожній Січі цвинтарі; якщо він помирав у зимівнику або бурдюзі, його ховали де-небудь на схилі глибокої балки, в устя ріки, біля мальовничого озера або серед відкритого й піднесеного степу; нерідко над могилою померлі насипали великий курган 

Померлих ховали в повному козацькому оздобленні: жупані, каптані, сап’янах, шапці й при зброї, у соснових, дубових і вербових трунах; у труну ставили іноді фляжку з горілкою. Поверх могили виводили кам'яний хрест, нерідко зроблений самим небіжчиком ще за життя; на хресті робили відповідний напис і виставляли білій прапор, у знак бездоганної чистоти померлого лицаря.

Більшою частиною, однак, запорожці гинули в боях, на морі або на суші, під час походів проти ворогів; тоді, зрозуміло, козаку доводилося складати свою головоньку, де прийдеться; якщо траплялися товариші, то вони нашвидку викопували могилу шаблями, землю з її вичерпували підлогами або шапками й ховали померлого товариша; якщо ж козак умирав один, то він складав свої кості зовсім без почесного поховання.

Ще того гірше доводилося козаку, коли він, ідучи з турецької неволі, попадав у дикий степ, безводну й марну пустелю й, втомлений страшним голодом і спрагою, гинув від голодної смерті; тоді чорнокрилі орли очі йому клювали, вовки степові м'ясо об'їдали й жовті кості по шляхах тягали, а козацька голова між очима, травою-муравою проростала.

Січ являла собою осередок запорозького козацтва, або товариства. На той час запорозькі простори були мало залюднені. Великих селищ зовсім не було. Козаки здебільшого поселялися хуторами — зимівниками. Такі хутірці були розкидані по всьому Запорожжю. Вони найчастіше розташовувалися на схилах байраків і балок, вкритих густим лісом. 

Звичайно, не всі зимівники були однакові. Зимівник заможного козака являв собою добре опоряджене господарство. Біля великої хазяйської хати, зрубленої з товстих дерев'яних колод, стояли невеличкі хатки або землянки для робітників, а далі —стайні, хліви для худоби, комори, льох. Усе обійстя було обгороджене камінням або обкопане глибокою канавою з високим насипом, обсаджене колючою терниною. Зимівник заможного козака нагадував маленьке укріплення. Тут же були й великі загороди, або кошари; де тримали худобу зимою, а за ними — стоги сіна. За зимівником простягалися город та баштан, за ними — лани пшениці, ячменю, вівса, проса.

Інший вигляд мав зимівник бідного козака. Найчастіше це була убога, темна й тісна землянка, або куга, як говорили на Запорожжі. Дарма було шукати багатства в такій степовій оселі. Усі її скарби складалися з кількох голів худоби, яку пас сам господар, та клаптика поля або городу. 

Заможні козаки не тільки розводили худобу і коней. На дорогах і в передмісті Січі вони держали шинки, пивниці з льодовнями, торгуючи горілкою, медом, брагою. Їм же належали заїжджі двори, крамниці з одягом, взуттям, зброєю й іншим товаром. Заможні козаки відправляли великі чумацькі валки з різними товарами, привезеними з України, в Крим і Волощину. А звідти привозили сіль та інші товари. З Запорожжя везли на продаж в українські села й містечка здебільшого сіль і рибу. В далеку й небезпечну путь багатий чумак посилав своїх наймитів.

Особливо великі прибутки запорозьким багатіям давало рибальство. Бідна людина не могла заснувати рибальського промислу. Для цього треба було мати великі гроші. По-перше, дорого коштував невід довжиною майже в півкілометра, а також великі і малі човни. По-друге, для обробки риби, засолу, виварки жиру тощо потрібні були кухви, кадуби, діжки, шаплики, а також запаси солі. Нарешті господар такого промислу наймав цілу ватагу забродників — рибалок.

Умови роботи на промислах були надзвичайно тяжкі. Ранньої весни і пізньої осені треба було по пояс стояти в студеній воді і тягнути щосили довжелезну лямку. Жили забродники тут же в землянках або в очеретяних куренях. Нелегко було після такої роботи зігрітись і обсушитися біля багаття, розкладеного на березі річки. Господар жорстоко експлуатував рибалок. За тяжку, невсипущу працю він давав їм половину улову. Це було дуже вигідно для нього: якщо риба не ловилась, господар нічого не давав забродникам. Та й те, що заробляли рибалки, лишалося в глибоких кишенях господаря: він купував у них за мізерну ціну рибу, вимінював її за харчі та горшку. Працювати на промисли йшли найбідніші, прибиті злиднями козаки.

Такі ж сіромахи працювали у великих зимівниках, поганяли волів у багатих чумаків, громадили сіль на озерах.

Зовсім не такий вигляд мало заможне козацтво. Багатії одягалися в дорогі жупани з червоного і синього сукна або єдвабу, які застібалися аж до самого підборіддя на срібні ґудзики, в суконні кунтуші з відкидними рукавами, прикрашені золотими й срібними галунами, в широкі шаровари червоного або синього кольору. Жупан підперезувався шовковим поясом, який кілька разів обмотувався навколо поперека. На голову надівали ясного сукна шапку з довгим верхом, з золотою китичкою на кінці. Внизу шапка була обшита вузенькою смужкою дорогого хутра. Носили також і високі шапки з хутра з довгим звислим верхом. Взувалися в червоні й жовті сап'янці, підбиті срібними підковами.

Усі козаки, за звичаєм, голили бороди і голови, лишаючи довгі вуса й оселедець, що звисав з маківки на лівий бік голови і часто намотувався на вухо.

Нерозлучною супутницею кожного козака була зброя — ніж, лук або рушниця з кремінним замком, а часто і пістолі, заткнуті за пояс. Кінний козак мав, крім того, шаблю, довгий спис, а також аркан. Дехто був озброєний келепом (бойовим молотом), ощепом (списом із гачком для стягування вершників з коней) тощо. Порох і кулі запорожці носили в порохівницях — шкіряних торбинках або в чересах — патронташах. Більш детально про одяг і зброю козаків піде далі.

Потрапивши після довгої, сповненої різних лихих пригод подорожі на Запорожжя, втікачі йшли до Січі, щоб вступити до козацтва. За звичаєм, вони повинні були з'явитись до ватага запорозького товариства — кошового отамана. Приймали всіх, хто звичайно не викликав підозри. Переважну більшість прибулих становили українські селяни. Але Запорожжя давало притулок усім покривдженим і поневоленим. Тому на Січі можна було зустріти і втікачів інших національностей — передусім росіян, білорусів, волохів. Особливо багато було тут донських козаків. Треба сказати також, що й на Дону було багато запорожців.

Кожен, хто вступав до товариства, приписувався до певного куреня. Згодом кількість куренів збільшилася; в XVIII ст. їх було вже тридцять вісім. Звичайно, втікач, прибувши до Січі, шукав своїх земляків — вихідців з його місцевості, а то й родичів і приставав до них. Тому спочатку курені об'єднували земляків. Про це свідчать і назви куренів: Канівський, Корсунський, Уманський, Переяславський, Полтавський, Батуринський, Іркліївський, Дінський (Донський) тощо.

Говорячи про курені, ми маємо на увазі не приміщення, де проживали козаки з січової залоги. Куренями називали також військові одиниці, на які поділялося все запорозьке товариство. Де б козак не жив, він повинен був відбувати всі військові обов'язки від того куреня, до якого приписувався. На курінній сходці козаки обирали курінного отамана. Він користувався великими правами: вписував козаків у курінний компут (список), відряджав на службу, відав курінним майном, був суддею в своєму курені.

Кожен козак повинен був відбувати військову службу на власний кошт: із своєю зброєю, в певних випадках із своїм конем і всім спорядженням, на своїх харчах. Служба проходила в січовій залозі, в залогах інших укріплень, у різних командах, роз'їздах, на флотилії. Зрозуміло, що такі витрати були можливі тільки для тих, хто мав своє господарство. Незаможна і безпритульна сірома, що існувала на заробітки, не могла проходити службу на свій кошт. А заможні козаки, з свого боку, не мали охоти підставляти свої груди під ворожі шаблі і кулі. Ось чому вже скоро після заснування Січі січову залогу почали утримувати на військовий кошт. Тут і скупчувалися всі сіромахи, яким приходив час відбувати "чергу". Отже, січова залога була справжнім притулком для найбіднішого козацтва. До цього треба додати, що сіромаха, який служив у Січі, мав право і кинути службу, щоб піти на заробітки.

Охочих служити в Січі завжди було багато, і тому багатіям можна було відбувати чергу в місцевих укріпленнях, біля своїх осель.

Вищою владою на Запорожжі вважалася військова рада. Її скликали для розв'язання найважливіших питань: щоб оголосити війну, прийняти послів, обрати кошову (військову) старшину. Право брати участь у раді мав кожен козак. Але не кожен міг використати це право. Сірома, що працювала на зимівниках і промислах, розкиданих по всьому Запорожжю, і частина дрібних господарів не мали можливості з'являтися на раду.

Скликаючи на раду, довбиші (військові служителі) били в литаври і казани, а іноді, в надзвичайних випадках, стріляли з гармати. Зібравшись на майдані, козаки ставали в коло. Ті, кому не вистачало місця, виходили на вали, злазили на покрівлі куренів. Аж ось осавул виносив військові клейноди — прапор і бунчук (довге держално з пучком волосся у вигляді кінського хвоста на кінці) і ставив їх посеред кола. Після цього із знаками своєї влади в руках на майдан виходила військова старшина: кошовий отаман ніс булаву, суддя — військову печатку, писар — великий срібний каламар. Старшина ставала під бунчуком, знімала шапки й кланялась товариству на всі чотири боки. Потім кошовий говорив про справу, яку треба було розв'язати, і рада починалася.

Щороку 1 січня відбувалися перевибори старшини. В цьому випадку кошовий отаман, ставши під бунчуком, звертався до козаків зі словами: "Панове молодці! Чи не будете ви цього року, за давнім вашим звичаєм, нових старшин обирати, а старих скидати?" Невдоволене старшиною козацтво кричало: "Покинь, негідний сину, своє кошев'я!" або: "Уже наїлися військового хліба, сякі-такі діти, кидайте своє панство!" Якщо старшини не могли відстояти себе, то клали на землю свої шапки і знаки, дякували за довір'я, яким козацтво вшанувало їх раніше, і виходили з кола. Ті, кого обирали, за звичаєм, двічі відмовлялися від знаків влади і приймали їх тільки після третього запрошення. Церемонія виборів кошового закінчувалася тим, що старі козаки, взявши з-під ніг жменю землі, клали її на голову новообраного. Це був символічний знак. Обранець мусив пам'ятати, що він — не більше як слуга товариства; останнє настановляє його своїм володарем, але й може перетворити на прах.

Незважаючи на всю свою урочистість, військові ради не мали великого значення в житті війська. Усі найважливіші питання обговорювались і розв'язувалися заздалегідь на старшинських сходках. У таких сходках брали участь не тільки військова старшина і курінні отамани, а також усі ті, хто раніше займав старшинські посади, і, нарешті, "старі" і "значні" козаки, тобто взагалі багаті і впливові люди. Щоб примусити товариство схвалити рішення, яке суперечило його інтересам, старшина йшла на все. Козаків умовляли, піддурювали різними обіцянками, вдавалися до підкупів. Ще задовго до ради старшинські посіпаки готували, так би мовити, грунт: пускали різні чутки, намовляли козаків, частуючи їх у шинках горілкою і медом.

Часто ради перетворювалися на справжні бійки. Невдоволене козацтво кидалось бити старшин і виганяти їх із кола. Коли ж яка ухвала приймалася, козаки підкидали догори свої шапки.

Старшина обстоювала інтереси заможного козацтва. Спираючись на нього, вона зловживала своєю владою, чинила бідноті різні утиски: забирала найкращі військові угіддя, привласнювала військові прибутки, несправедливо судила козаків. Ось чому на Запорожжі завжди точилась гостра класова боротьба.

Тяжкі умови життя і повсякденна воєнна небезпека виховали у козаків високі моральні і фізичні якості: волелюбність, мужність, самовідданість, стійкість, витривалість. Сучасник, лютий ворог козаків, ксьондз Окольський писав: "Хоч серед козацтва нема ні князів, ні сенаторів, ні воєвод... натомість є такі люди, що коли б не заважали тому видані проти плебеїв закони, між ними знайшлися б рівні своєю хоробрістю Цінціннату... або Фемістоклу"'. Інший сучасник, Боплан, зазначає: "Козаки кмітливі і проникливі, винахідливі і щедрі, не побиваються за великим багатством, але над усе ставлять свободу, без якої життя для них неможливе". За Бопланом, козаки — "всі високі на зріст, відзначаються силою і здоров'ям"; вони "дуже рідко вмирають від хвороб, хіба тільки у великих літах; більшість конає на полі битви". Козаки легко зносили голод і спрагу, спеку і лютий мороз. Вони могли довго перебувати під водою, тримаючи в роті порожню очеретину.

У поході козаки задовольнялися одними сухарями і соломахою — варивом з борошна або пшона. Споживання в поході спиртних напоїв вважалося за великий злочин. Боплан писав: "Козаки відзначаються великою тверезістю під час походів... коли ж стрінеться між них п'яний, старшина наказує (йдеться про морські походи) викинути його за борт".

Відвага і безстрашність запорозьких козаків викликали подив і повагу навіть у ворогів. Турецький літописець Наїма (XVIIст.) писав про запорожців: "Можна впевнено сказати, що неможливо знайти на цілій землі сміливіших людей, які так мало дбали б про своє життя і так мало боялися смерті".

В одвічній боротьбі з ворогами запорожці створили високе воєнне мистецтво. Вирушаючи в похід, вони брали з собою сокири, заступи, мотузки, ланцюги — все, що було потрібне для оборони в полі. їхні польові укріплення здобули собі велику славу. Звичайним укріпленням були шанці (окопи) з високими земляними валами. Коли обставини не дозволяли копати шанці, козаки будували табір з возів. У такому разі перекидали вози і міцно зв'язували їх або сковували ланцюгами, висунувши голоблі в бік ворога — на зразок рогатин. За тривалої облоги вози засипали землею. Такий табір був неприступним. Боплан пише, що, як він сам бачив, під захистом такого табору сотня козаків могла відбитись од тисячі поляків і ще більшої кількості татар. Коли б, писав Боплан, козаки мали й таку кінноту, як піхоту, вони були б непереможними.

На війні запорожці відзначалися неабиякою винахідливістю. Різним витівкам і воєнним хитрощам не було кінця. Удаючи, наприклад, втечу з табору, вони чекали, поки ворог кинеться грабувати навмисно залишене ними майно, і потім несподівано нападали на нього. Часто навколо табору робили різні тайники і "вовчі ями", в дно яких вбивали палі з повернутими вгору гострими кінцями. Іноді, щоб дезорієнтувати ворога, козаки переодягались у його одіж. 

Великий бойовий досвід запорозького козацтва для народних мас України був тим джерелом, з якого вони черпали високі зразки військового мистецтва. Це мистецтво широко використовувалося народом у запеклій боротьбі з поневолювачами.

Запорозькі козаки зробили великий внесок і в інші галузі культури українського народу. Їм належать видатні зразки художнього слова і музичної творчості. Запорозькі думи і пісні сповнені почуття безмежної любові до народу і ненависті до його гнобителів, до всіх тих, хто експлуатував народ і зневажав його гідність. Багатіям вони протиставляють представників пригноблених верств, відважних і мужніх народних месників.

Одяг запорізьких козаків початково був надто простим на початку свого історичного існування запорізькі козаки не могли поважно навіть думати про те, щоб займатися своєю зовнішністю й виряджатися в дорогі «шати», козак і злидні тоді були синонімами. До того часу цілком можна відносити слова української пісні — «сидить козак на могилі та й штани латає», або слова козацької вірші «козак — душа правдивая — сорочки не має». Ганяючись за звіром безкраїми степами, глибокими балками, непролазними лісовими хащами, проводячи ночі переважно під відкритим небом, висиджуючи по кілька годин у грузькому болоті й густому очереті, запорожці були більше схожими на злиденних голодранців, ніж на «славних лицарів», ім'я яких уже в ранні часи їх існування гриміло в Європі. Та і в пізній період запорізької історії, коли у козаків уже ввійшли в силу певні звичаї й певний костюм, багато хто з них, у силу різних випадків на війні чи у себе вдома, через бідність і злиденність, а часом навіть через особливе бажання шикнути злиденним одягом, часто вдягався надто просто. Бувало, поголить собі запорожець голову, застромить оселедця свого за вухо, зав'яжеться шматиною, натягне на себе опанчу, взує капці зі свинячої шкіри, та так собі й ходить, а інший впіймає козу, облупить й, вичистить шкіру від вовни, одягнеться в неї, взує постоли зі шкіри вершкової товщини, а завдовжки зо дві четверті, та й тиняється степом. 

Навіть у XVIII ст. багато запорожців усе ще вдягалися просто й часто потребували як кравців, так і шевців; так, 1749 р., з огляду на майбутні переговори татарських депутатів із запорізькими, майор Никифоров, представник російського уряду, просив останніх «быть во всей готовности и убранстве, дабы перед татарскими депутатами не гнусны могли быть»; згодом, 1767 р., запорізький Кіш вимагав від своїх депутатів, котрі їздили до Петербурга, повернути шевця й кравця, взятих ними з Січі на власні потреби, вважаючи, що вони вже пошили їм усе необхідне.

Але з плином часу з одного боку вдалі війни, з другого й сам розвиток життя багато змінили в поняттях і побуті запорізьких козаків: розбивши татар чи турків, пограбувавши панів чи євреїв, козаки, повертаючись на Січ, привозили з собою безліч грошей, одягу й дорогих тканин. Дані, що дійшли до нашого часу, свідчать, що саме з одягу здобували собі запорізькі козаки на війні — шуби, жупани, шаровари, сорочки, шапки, чоботи, чекмені, смушкові шкури тощо.

Багатство здобичі тоді виявлялося в тому, що запорожці дерли на шматки китайкову тканину й накручували її на ноги замість онуч. У народній думі про козака Голоту розповідається, як цей герой, убивши багатого татарина, одягнув на себе його дорогий одяг, чоботи, жупан і оксамитовий шлик і в такому вигляді гуляв у Січі й вихваляв Килиїмське поле.

Із тих самих свідчень дізнаємося, що у запорожців ніколи не було одноманітного одягу; що нерідко під час війни вони одягалися в такий одяг, який був у неприятеля, і що їх похідний одяг взагалі був бідним, зате домашній парадний — дуже розкішним. Перші відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в подорожніх нотатках XVI ст. німецького посла Еріха Лясоти. Лясота каже, що у запорожців були у вжитку татарські кобеняки — Kepnikh — або плащі, які були їх головним одягом, і тут же додає, що головний начальник козаків, відпускаючи посла з Січі, подарував йому куничу шубу й хутряну шапку з чорних лисів. У XVII ст. відомості про одяг запорізьких козаків знаходимо в праці французького інженера Боплана. Він пише про сорочки, шаровари й жупани, виготовлені з грубого сукна, які становили повсякденний одяг козаків. Але ці відомості надто загальні й невиразні. У XVIII ст. польські письменники вже докладніше описують запорізький одяг. За їх словами, запорізькі козаки носили шаровари з широким золотим галуном замість блямів, сукняні напівкунтуші з відкидними рукавами, білі жупани з шовкової тканини, шовкові пояси з золотими китицями й високі шапки зі смушковими околицями сірого кольору й червоним шовковим верхом, що закінчувався золотою китицею. Наприкінці того ж століття сучасник запорізьких козаків, запорожець Микита Корж, головним одягом запорожців називає жупан, черкеску, саєтові яскравих барв шаровари, завширшки чотири аршини, сап'янові кольорові чоботи, шалевий пояс, шапку-кабардинку з річкового звіра кабарги або видри, оздоблену навхрест позументом, і, врешті, кудлату вовняну бурку для негоди, звану поляками вільчурою. Такий одяг, за словами Коржа, запорожці носили вдома в Січі і в походах під час війни. Академік Василь Зуєв, котрий жив у XVIII ст., каже, що обов'язковим одягом запорізьких козаків були сорочка і шаровари: цей одяг був у них звичним і вони носили його, не міняючи, доки він не розпадався на клаптики, а щоб збутися миття й комах, вони просочували його риб'ячим жиром і в'ялили на сонці. Зрештою, крім цього найнеобхіднішого одягу, запорожці, за словами того ж Зуєва, носили хороший сукняний одяг, оксамитові шапки, шовкові пояси й сап'янові чоботи. Свідки, що жили значно пізніше за М. Коржа й В. Зуєва, описують запорізький одяг так: «Жупани у них були сині й виготовлялися з такого хорошого сукна, що воно ніколи не линяло; відлоги на рукавах (їх звали «закаврашами») та пояс були червоними, шаровари сині китайчані на очкурі. Саме такий жупан був у мого батька: темно-синій, а закавраші зелені, запинався він гапликами до самої гори, комірчик у нього був тоненьким на два пальці, а на комірці два гачечки та дві бабки; гаплички від гори жупана до самого пояса йшли так густо, що за ними не видно було й гачечків. Як у кого, пояс був зеленим чи якимось іншим, але мій батько весь час носив червоний, і йому це дуже личило; свій жупан він називав каптанком; рукави в ньому були вузенькі й на кінцях защіпалися гачечками при самій руці. Точнісінько так одягався й дід». За іншим описом, кожен жупан робили рясним у подолі, «карваші» доштуковували з оксамиту, клини «повинні бути цілими» й повинні пришиватися до підпашників між собком і передами, весь він шився зеленим шовком, неодмінно з боковими «гаманками». Але й цей перелік одягу неповний: писані документи, що дійшли до нас, називають серед запорізького одягу ще сукняні широкі киреї й короткі юпки, схожі на турецькі куртки, а старовинні картини, крім того, показують козаків у коротких шкірянках.

Ясне й більш-менш точне уявлення про запорізький одяг дають нам гравюри, ікони, прапори й портрети минулого століття. Три такі гравюри є у творі Рігельмана. Одна з них зображає вибори військової старшини, дві інші — запорізьких козаків; запорожці одягнуті в широкі шаровари, довгі каптани, низькі шапки й кошлаті бурки. Дві ікони, одна в Одеському публічному музеї старожитностей, інша в церкві села Покровського, де колись була остання запорізька Січ: на першій зображено групу запорожців, що моляться Богоматері й одягнуті в червоні нижні черкески й верхні темно-зелені каптани з відкидними рукавами, широкі, з низькими спусками, червоні шаровари, підперезані кольоровими, з набором та без нього, поясами, і взуті у червоні гостроносі чоботи. На другій іконі представлено двоє запорожців, котрі стоять на колінах і вдягнуті в нижні вузького крою черкески й верхні, дуже широкі, жупани, схожі на киреї. Великий військовий прапор, що зберігається в Ермітажі, має зображення запорожців у різнобарвних каптанах, нижніх черкесках, шовкових поясах, різних шапках — низьких, притиснених, і високих з гострими кінцями, зі смушковими околицями й сукняним чи шовковим верхом, у широких шароварах і неодмінно з довгою хусткою при поясі уздовж шароварів. Портрети запорізького полковника Опанаса Федоровича Ковпака та двох незначних запорожців, Івана та Якова Шиянів, писані олією майже на весь зріст з натури, зберігаються в Самарському Пустинно-Миколаївському монастирі поблизу м. Новомосковська Катеринославської губ. та в Одеському публічному музеї старожитностей. На них зображено запорожців з відкритими головами, з шапками в руці чи під пахвою, у червоних каптанах, шовкових штофних із візерунком черкесках, широких червоних шовкових поясах і сап'янових червоних чи жовтих чоботях. Ці портрети найточніше зображають одяг запорізьких козаків. До їх опису можна додати лише те, що переховується у власному зібранні автора даної праці, та дещо з того, що є в інших приватних колекціях запорізьких старожитностей із одягу. Запорізький одяг власного зібрання складається з двох нижніх уборів, так званих черкесок, на людину більшого зросту й малого; одна з них бурякового кольору, друга червоного, обидві завдовжки трохи нижче колін. Ззаду обидві мають по два вуси, як каптани чи черкески кубанських козаків, та шовкові бабки на коротеньких шовкових шнурках попереду. Обидві мають на кінцях рукавів невеликі відлоги з темного оксамиту, прикріплені до рукава металевими гачками; обидві досить широкі в плечах і досить вузькі в попереку; нарешті обидві підбиті картатою китайкою. Перевага крою цих черкесок в тому, що вони дозволяють людині махати рукою вперед і назад, зовсім не сковуючи рухів. До цих черкесок є й пояси, виткані з перського шовку-сирцю, завширшки дві з половиною четверті, завдовжки в одинадцять аршинів, бурякового кольору, з позолоченими на три четверті кінцями, і з шовковими плетеними шнурками аршинної довжини, прикріпленими до кожного з кінців пояса. Другий такий самий, але завдовжки в сім аршинів, ліловий, з посрібленими кінцями. Третій такої ж ширини й довжини, але без позолоти на кінцях і витканий з чудової шовкової тканини з квітами й візерунками, так званої шальової.

Черкеска та два перші пояси зберігалися у внука запорожця з с. Лапинки Катеринославського повіту селянина Мокія Лося і дійшли до нас без жодної переробки, що засвідчила вся громада села; тепер вони зберігаються у приватному музеї збирача козацьких старожитностей Г. П. Алексєєва в Петербурзі. До цього опису слід лише додати кілька слів про шкіряні пояси: кілька запорізьких поясів є у катеринославському зібранні О. М. Поля. Довжина їх не перевищує необхідної, щоб охопити живіт, але зовнішнє оздоблення найрізноманітніше. Воно складається з різних металевих накладок, як на черкеських поясах на Кавказі. 117-річний дід Іван Гнатович Розсолода, запорожець, що народився на батьковому зимівнику, часто бачив свого батька в запорізькому одязі, довго зберігав його потім у себе й рік тому помер у селі Чернишівці Катеринославського пов., описує його так: «Ходили запорожці добре, одягались і розкішно, й гарно. Голови вони, бачтено, голили; поголять та ще й милом намажуть, щоб, бач, волосся краще росло; саму лише чуприну (від слова «чуб», а «чуб» від перського «чуб» — китиця, пучок) залишали на голові, завдовжки, мабуть, з аршин, чорну та кучеряву. Заткне її, закрутить разів зо два чи зо три за ліве вухо, та й повісить, вона й висить у нього аж до плеча, та так за вухом і живе... А інший візьме та й перев'яже свою чуприну стрічкою, закрутить її на чолі, так і ляже спати, а вранці як встане та розпустить її, то вона наче хвіст у вівці зробиться. То все на вихвалку. Дівчата коси відрощують, а запорожці чуприни. А якщо вже задовга виросте, тоді козак закрутить її спочатку за ліве вухо, тоді проведе за потилицею на праве вухо, та так і ходить. Бороди також голили, лише вуса залишали й ростили їх довгими-предовгими. Правда, у деяких були й маленькі вуса — як у кого волосся росло, але вуса вони дуже любили. Ото як запорожець чуприну закрутив, вуса зачесав, тоді вже й одягається у свій одяг. А одяг був у них на дроті, на ваті, на шовкових шнурках та на гудзиках, з тонкого сукна різних кольорів: той одягне голубий, той зелений, той червоний, хто якого забажає. Лише сорочки були власного виготовлення, бо бавовняної тканини вони тоді не знали. На голову одягали високу гостру шапку зі смушковою околицею заввишки з четверть, із сукняним червоним чи зеленим дном, заввишки в півтори четверті, на ваті, із золотими перехрестами, срібною китицею на самому вершку й гачком для китиці — пристібати, щоб не теліпалася. Околиця шапки часто правила козакові за кисет чи кишеню: туди він клав тютюн, кресало, люльку чи ріжок з тютюном, особливо люльку: тільки-но витягне її з рота, відразу й затикає за околицю. Шапки робили переважно куренями: який курінь, така й шапка, такий і колір. Перш ніж одягнути на себе шапку, козак замотував свою чуприну за вухо й потім уже одягав шапку; як одягнув шапку, то вже й козак — це найперший і найголовніший одяг козака. Тоді вже одягає черкеску, завдовжки по коліна, кольорову, з травами, візерунками й розводами, з гудзиками, на шовкових шнурках, з двома зборами позаду, з двома гачками для пістолетів на боках і з невеликими закотами з оксамиту на кінцях рукавів, пристібнутими залізними гачками. Запне ту черкеску гудзиками, зав'яже поясом та й готовий. А пояси робили з шалі або з турецького й перського шовку, широкі та довгі, не такі, як тепер парубки носять, які вони замотують на середині живота й зав'язують вузлом, а такі, як, наприклад, черниці роблять попам: завдовжки аршинів із десять чи й більше, а завширшки четверті на півтори чи й на дві; кінці їх золотили чи сріблили, а до самих країв прив'язували шовкові шнурочки.

Коли козакові треба було оперезатися, він прив'яже пояс шнурочком до цвяха та й повертається, так весь пояс на себе й намотає. Потім шнурки зав'яже або позад себе, на спині, або на боці, а позолочені кінці залишить попереду, на животі, та так і ходить, як справжній лицар. Пояси були різних кольорів: зелені, червоні, голубі, коричневі. Крім довгих поясів запорожці носили й короткі, зроблені зі шкіри чи з волосся, ззаду до них чіпляли китиці, а попереду гачки, пряжки, ремені для кинджалів, шабель та люльок. Ото як надягнув запорожець червону черкеску, оперезався поясом, начепив на себе кинджал, прилаштував шаблю, тоді він одягає каптан або жупан. Це вже одяг просторий і довгий, майже по кісточки, з широкими рукавами, наче підрясник у попа або той одяг, який вдягають архієрейські півчі по містах. Каптан був уже іншого кольору, ніж черкеска; якщо черкеска червона, то каптан голубий чи синій; він також був призбираний і на шнурках, гаптований золотом, з різними золотими позументами, гудзиками на подолі, кінцях рукавів, розрізах, з гапликами, з тонким дротом усередині і з широкими-преширокими рукавами, або, як там кажуть, роздьорами чи розпорами. Розпори ці робилися якраз у тому місці, де рука згиналася в лікті, завдовжки з півтори чи дві четверті; нижче розпорів рукав уже був зшитий до самого кінця. В такі рукави просували руки або просто через їх кінці, або через розпори посеред рукавів. Коли руки просувалися просто через кінці рукавів, тоді з-під них виступали оксамитні закоти черкески і на кожну руку виходило по два рукави; а коли руки просувалися через розпори, тоді виходило, ніби на кожну руку козака одягнуто по чотири рукави: два лежать, а один позаду «метляється». Те, що «метлялося» позаду, можна було закласти за спину і зв'язати разом. Тому й виходило, що як їде, бувало, запорожець верхи зі зв'язаними рукавами, то здається, ніби на його спині причеплені крила; по цих крилах і впізнають запорожця здалеку. На каптан часом одягали кирею, це зовсім довгий одяг, аж до п'ят, зроблений або зі шкіри, або з вовни, без рукавів, схожий на плащ. 

От який був у них одяг. Такий одяг, що він і сорочки не продасть за сто карбованців; як іде вулицею, то ніби весь сяє зірками чи квітами. До цього широкого й просторого одягу личили шаровари, сукняні, нанкові, шкіряні, з кишенями з обох боків, — і тут кишеня, й тут кишеня, — обидві облямовані золотими позументами, різнокольорові, але переважно сині; матню штанів робили таку, що торкалася землі, мовби щось волочиться: як іде козак, то й слід за собою мете. До шароварів підганяли довгі очкурі, шовкові чи вовняні, з золотими китицями на обох кінцях. Холоші шароварів носили поверх халяв, — не так, як тепер роблять, що заправляють їх у чоботи; їх прив'язували до литок срібними підв'язками чи шовковими шнурками з золотими чи срібними китицями на кінцях, а самі підв'язки кріпили так, що від них видно було лише китиці. Як іде запорожець, то так і бачиш, як ті китиці з-під шароварів метляються. Під шаровари взували сап'янові чоботи, жовті, зелені, червоні, із золотими, срібними й мідними підківками, з вузенькими носками; від чобіт видніли лише носки чи підбори, так низько напускали на них запорожці свої шаровари:

Шапка на запорожцеві оксамитна, червона з кутами, а околиця завширшки зо три пальці, сіра чи чорна; згори у нього жупан з найдорожчого червоного сукна, горить, як вогонь, просто очі сліпить, а знизу черкеска з вильотами, або синя, або голуба; штани сукняні сині, широкі — так і висять майже над носками чобіт; чоботи червоні; на ладунці золото чи срібло; навіть перев'язь у позолоті, а шабля при боці вся в золоті — так і сяє.

З усіх наведених свідчень видно, що найдорожчий одяг запорізьких козаків виготовлявся з шовку, польського й англійського сукна, кармазину й оксамиту. Вбрання з шовкової штофної тканини, схожої на тканину шалей, називалося у запорожців шалевим; вбрання з польського й англійського сукна звалося саєтами, від польського слова «sajeta» з тим же значенням; вбрання з червоного східного сукна звалося кармазинним від татарського слова «киримизи» — червоний; нарешті, вбрання з оксамиту називалося оксамитним; оксамит — це дорога тканина, зроблена з шести ниток, тому й отримала свою назву від грецького слова складеного з двох слів — шість та — одяг, звідки пішло латинське «examitum», німецьке «samet», нижньолужицьке «samot».

Оксамит — золота чи срібна тканина, щільна, ворсиста, схожа на бархат, з травами, розводами й кольоровими візерунками, мов парча, шита золотими й срібними петлями; оксамит здобували переважно у Візантії й використовували давні руси на церковні убори, одяг для князів та багатих бояр, а у запорожців переважно на нижній одяг, черкеску.

Нема сумніву, що крій запорізького одягу, особливо високих шапок, широких шароварів, довгих жупанів і широких поясів, східного походження і запозичений ними від татар і турків. Це запозичення здійснювалося або захопленням під час наїздів, або купівлею, або шляхом дарування з боку вищих татарських і турецьких властей запорізьким козакам. З оттоманської історії турецького історіографа Наїми, наприклад, ми знаємо, що 1653 р. кримський хан Іслам-Гірей подарував запорізьким старшинам сукняні каптани. Загалом запорізький одяг мав ту перевагу, що не сковував рухів людини й був пристосованим до гарячого клімату країни.